Мільйони українців виїхали зі своєї країни, рятуючись від війни. Сотні з них на новому місці зіткнулися з іншою проблемою - європейські органи опіки забрали їхніх дітей. Приводи різні - від системного насильства до пропусків школи без поважної причини.
Чому так відбувається і чи справді сильно відрізняється батьківство в Україні та в Європі?
«Якби я була якась наркозалежна чи дитину кривдила, але ні», - розповідає ВВС Україна Олена. Її 10-річну доньку забрали німецькі соцслужби в листопаді 2022 року, мотивуючи це підозрілою поведінкою матері та ризиками для добробуту дитини.
«Я сама раніше працювала в міжнародному фонді, який займався захистом прав дитини. І тут у мене забирають дитину. Це просто жахлива ситуація», - обурюється українка.
Улітку офіс уповноваженого Верховної ради з прав людини повідомляв про щонайменше 240 випадків, коли в батьків або опікунів у західних країнах відбирали дітей місцеві соцслужби.
Зокрема, як повідомили BBC Україна в українських посольствах, у Польщі, станом на серпень, із сімей вилучили 75 українських дітей, в Італії - сімох, у Франції - 11.
Посольство в Німеччині точних цифр не надало, але визнає, що такі випадки не поодинокі. Хоча більшість дітей, переконують дипломати, все ж таки вдається повернути батькам або опікунам. Сім'ї після таких інцидентів здебільшого повертаються в Україну.
Важкі злочини - побої чи сексуальне насильство - радше винятки в цій статистиці, визнають юристи та експерти. Частіше причини, через які в Європі можуть забрати дитину, в Україні не викликали б особливих запитань у соцслужб. І це навряд чи хороша новина для України.
«Нас замикали в кімнаті, як злочинців»
Олена родом із Луганська, тому втечу від війни пережила вже двічі. Вдруге виїжджати довелося вже з Харкова, коли на початку російського вторгнення місто нещадно обстрілювала російська армія.
У березні 2022-го вона опинилася в Берліні з 10-річною донькою. За словами матері, у дівчинки інвалідність і вона потребує особливого догляду, тому адаптація на новому місці не завжди давалася просто.
Олена справляє враження типової представниці середнього класу, добре розмовляє англійською, в Україні працювала в громадському секторі, після переїзду одразу ж почала відвідувати курси німецької та активно долучилася до життя місцевої спільноти. Те, що сталося потім, вона називає шоком.
У листопаді 2022-го в неї забрали дитину представники Югендамта, німецької служби захисту прав дітей. Жінка пояснює це тим, що на тлі депресії їй виписали неправильну дозу антидепресантів.
Надмірна сонливість і апатія матері, вочевидь, насторожили співробітників школи, які звернулися в соцслужбу.
«Ми спілкувалися вже рік, вони знали, що ми адекватна сім'я, що ми приїхали через російську агресію. Вони кажуть, що подумали, що я вживаю наркотики, але ж вони могли просто запитати (перш ніж кудись дзвонити - Ред.)», - обурюється Олена.
За словами українки, у неї був рецепт на ліки і підтвердження лікарів, але переконати Югендамт їй не вдалося.
Дочка провела окремо від матері понад два місяці. Олені дозволяли відвідувати її в певні дні і тільки під наглядом.
«Нас замикали в кімнаті як злочинців і навіть підслуховували», - каже вона.
«Дівчинка особлива, вона переживала, почався регрес. Вона і так відстає в розвитку, а тут стала поводитися, як немовля, пісяти в штани, я просто її не впізнавала. Вона постійно плакала і навіть зараз боїться спати сама».
Олена каже, що було непросто, особливо через погане знання німецької. Але вона забила на сполох, залучила громадські організації, посольство, каже, що зв'язувалася навіть із депутатами Європарламенту. За словами жінки, доньку вона змогла повернути тільки в січні 2023 року, коли знайшла адвоката.
Його втручання в переговори із соцслужбою дало змогу вирішити питання без суду. Навіть розмовляти з нею в присутності юриста працівники Югендамту стали іншим тоном, згадує Олена.
Через півроку після цього випадку донька досі травмована і боїться відпускати маму, сама Олена ходить до психотерапевта.
Але так швидко повернути дитину вдається далеко не завжди.
49-річна львів'янка Тетяна, яка під час війни знайшла притулок у містечку Вайден у німецькій Баварії, вже четвертий місяць не може повернути шестирічного сина. За її словами, за цей час німецькі соцслужби дозволили їй побачитися з дитиною один раз.
Зараз триває суд, який має вирішити, чи повернуть їй хлопчика.
Тетяна каже, що була хорошою мамою, а дитину забрали через непорозуміння та сімейний конфлікт. Вона розповідає, що в неї складні стосунки зі своєю мамою. Вона жила разом із ними в Німеччині і якось поскаржилася на насильство з боку доньки, після чого її та сина Тетяни вилучили соцслужби.
Під приводом того, що Тетяна може становити загрозу для здоров'я дитини.
«У нас були скандали з мамою, але свої батьківські обов'язки я виконувала як слід. Я не алкоголічка, вдома завжди порядок, є їжа», - обурюється Тетяна.
Матір Тетяни поселили в притулку для постраждалих від насильства жінок, а хлопчика віддали під тимчасову опіку німецької сім'ї.
«За три місяці я дитину бачила один раз 20 хвилин. Це просто жесть, - каже Тетяна. - Я два тижні не їла і не спала. Ти в чужій країні, ти не знаєш мови, їхніх законів. Коли думаю, що я своєї дитини більше не побачу, я не хочу більше жити».
Тепер суд призначив низку процедур. Зокрема Тетяна має пройти психіатричну експертизу та індивідуальну і сімейну психотерапію для мирного врегулювання конфлікту. Наступне засідання суду відбудеться 30 листопада.
«Я чекаю направлення, потім треба знайти перекладача або психіатра, який хоча б російською говорить. Хто це оплачуватиме і як, я не знаю, але час минає, а дитини я не бачу», - каже Тетяна.
Югендамт на запит ВВС України щодо фактів вилучень українських дітей із сімей не відповів.
Алкоголь, прогули в школі та сам удома
Причини, через які в українців за кордоном забирають дітей, найрізноманітніші. Серед них трапляються справді кримінальні історії, коли втручання західних соцслужб стає для дітей порятунком.
Зокрема, у травні Польщу шокував гучний судовий процес над українкою з Дніпропетровської області, в якої в опіці було десять дітей від 4 до 16 років.
Через війну вони виїхали до Познані, де згодом сім'я поляків, яка прихистила українців, помітила дивну поведінку дітей.
Після розслідування слідство висунуло жінці офіційні звинувачення в тому, що вона роками знущалася з дітей, била їх, принижувала, морила голодом і піддавала сексуальній експлуатації. Зараз у справі триває суд, дітей вилучили і з ними працюють психологи.
Утім, експерти визнають, що такі тяжкі злочини щодо дітей - радше винятки в статистиці вилучень.
Водночас важливо розуміти, що в західних країнах табу на будь-які форми насильства щодо дитини. Українське посольство в Німеччині, зокрема, зазначає, що місцеве законодавство буквально забороняє будь-які «тілесні покарання, заподіяння психологічних травм та інше поводження з дітьми, що принижує людську гідність».
«Приводом для звернення до Служби з питань дітей може бути гучний крик із сусідської квартири, довгий дитячий плач, наявність на обличчі дитини подряпин або синців», - пояснюють у посольстві.
Іноді це дає змогу виявити навіть те насильство, на яке в Україні найімовірніше не звернули б уваги.
Василина Дибайло, директорка міжнародної організації «Партнерство “Кожній дитині” в Україні», пригадує один із випадків, коли український батько привів дитину на прийом до стоматолога в Польщі, лікар побачив синці й негайно поінформував відповідні органи.
«Коли почали розбиратися, виявилося, що це не синці від падіння, що все-таки було застосування сили», - каже вона.
Найчастіше йдеться про різницю в законодавстві, яку українські батьки та опікуни часто не усвідомлюють, і в особливостях роботи західних соцслужб, які діють набагато жорсткіше і безкомпромісніше, коли йдеться про захист прав дитини.
Приміром, українське посольство в Польщі повідомило BBC Україна, що найчастіше дітей у цій країні вилучали через перебування опікуна в стані алкогольного сп'яніння.
Часто українські батьки не знають, що в багатьох європейських країнах заборонено залишати дитину саму вдома. Причому вікові обмеження для всіх різні - у Франції та Великій Британії дитина має бути під наглядом дорослих до 12 років, у Польщі - до 7 років.
«У нас були випадки, коли матері залишали своїх малолітніх дітей без нагляду, коли йшли на роботу або в магазин, наприклад», - описує українське посольство в Польщі причини, через які в українців були проблеми з місцевими органами опіки.
Крім того, у Німеччині, Швейцарії, Франції та багатьох інших європейських країнах обов'язкове відвідування школи. Пропуски занять без поважної причини та попередження від батьків є достатньою підставою для адміністрації, щоб поскаржитися в соцслужби, які можуть вирішити, що батьки не в змозі піклуватися про своїх дітей.
Нінель Омельяненко, психотерапевт і волонтерка центру для біженців у Женеві, згадує, як у Швейцарії цілком респектабельна українка отримала офіційне попередження від місцевої соцслужби та припис пройти перевірку на вживання наркотиків через те, що її дитина 15 днів не відвідувала школу.
«У дитини була вітрянка, записати її до лікаря було неможливо, мама вилікувала дитину вдома, - розповідає Омельяненко. - Весь цей час вона отримувала листи від школи та соцслужб, які вона некоректно перекладала. А потім вони прийшли до неї додому, кричали французькою, вона злякалася і не відчинила двері, а потім вони викликали поліцію, бо вона нібито утримувала дитину насильно».
Якщо дитина не може відвідувати школу довше ніж три дні - потрібне тривале лікування, поїздка додому чи будь-що - потрібно обов'язково проінформувати школу, бажано заздалегідь, радить українське посольство в Німеччині.
Причому відпустку поважною причиною для прогулів у цій країні не вважають, зазначає Олена Розвадовська, співзасновниця благодійного фонду «Голоси дітей».
«Якщо не під час канікул поліцейський побачить в аеропорту дитину, він з'ясовуватиме, чому це батьки так безвідповідально діють посеред навчального року», - каже вона.
Проблеми також виникали, якщо дитину з України вивезла, наприклад, бабуся. Зокрема, в Італії чи Франції опікуном не може бути людина, яка досягла 65-річного віку, зазначає офіс Уповноваженого Верховної ради з прав людини.
Такі ж юридичні колізії траплялися з українськими будинками сімейного типу. Не в усіх країнах Європи визнавали статус опікунів, це могло бути підставою для вилучення дітей.
Трапляються і більш виняткові ситуації: фіксували випадки, коли українки відмовлялися від дітей у пологових будинках, в опікунів діагностували психічні розлади, був також випадок, коли у Франції двох маленьких дітей вилучили під місцеву опіку після того, як мама наклала на себе руки, викинувшись із вікна.
Зараз посольство працює над тим, щоб повернути дітей і передати під опіку бабусі.
А так можна?
«Як же так, нас тут тимчасово прихистили, це українська дитина. Україна не повинна сидіти осторонь, коли забирають її дітей», - обурюється Тетяна і не розуміє, за яким правом інша країна забирає українських дітей у їхніх законних опікунів і батьків.
Вона досі не знає, коли побачить свого сина наступного разу.
Юридично країни, які дали притулок українцям, мають таке право, каже Олександр Губін, заступник голови комітету Асоціації правників України з цивільного, сімейного та спадкового права, адвокат AGA Partners.
Він зазначає, що між Україною та країнами ЄС діє документ, який називається Гаазька конвенція про юрисдикцію, застосовне право, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року.
Згідно з нею, зміна країни проживання тягне за собою зміну юрисдикції.
«Відповідно, наші співгромадяни, проживаючи за кордоном, можуть і не знати, що на них і на їхніх дітей уже поширюється пряма дія законів країни, в якій вони перебувають», - пояснює Губін.
Офіс Дитячого омбудсмена в Польщі у відповідь на запит ВВС Україна підтверджує - якщо опікуни або батьки не в змозі піклуватися про дитину належним чином, Польща має право вилучити дітей і передати місцевим опікунам.
«Можливість влаштування дитини під опіку, коли її благополуччя під загрозою, поширюється на всіх дітей, які перебувають на території Польщі, незалежно від їхнього громадянства», - заявляють в офісі.
Водночас іншим країнам слід пам'ятати про те, що діти-біженці та їхні сім'ї опинилися в непростій ситуації, каже ВВС Україна Аарон Грінберг, регіональний радник із захисту дітей офісу ЮНІСЕФ у Європі та Центральній Азії.
І часто вилученню дітей із родин можна було б запобігти, якби ці сім'ї отримали належну підтримку від країн, що їх прихистили.
«Вилучення дитини з-під батьківського піклування - серйозне рішення зі значними наслідками для життя і добробуту дітей. Воно завжди має бути твердо і доказово обумовлене найкращими інтересами дитини», - пояснює він.
Якщо ж компетентні органи все ж таки визначать, що така розлука відповідає інтересам дитини, то слід якомога активніше сприяти контактам із сім'єю, щоб сім'я якнайшвидше возз'єдналася, зазначає Грінберг.
Обмеження зустрічей можливе лише, якщо це відповідає інтересам дитини, наприклад, є питанням її безпеки.
Погані закони чи погані батьки?
Попри все, українське законодавство щодо прав дитини досить хороше, переконують профільні експерти. Ключова різниця в іншому - на відміну від України в європейських країнах це законодавство реально працює.
Є нормативна база та чіткі й зрозумілі алгоритми, як чинити в тій чи іншій ситуації, пояснює Василина Дибайло. До того ж в Україні немає сформованої традиції, що добробут дітей - це питання не тільки їхніх батьків, а й суспільства та держави.
За її словами, якщо в Європі про синці на тілі чи неналежне ставлення до дітей негайно повідомляють - це робить учитель, лікар, вихователь у садочку чи сусід, то в Україні на такі речі часто заплющують очі.
Хоча в українському законодавстві також ідеться про те, що кожен, кому стало відомо про будь-яку форму насильства щодо дітей, має негайно повідомити органи.
«Це культурні особливості або питання до виконання законів, але в нас би про це, скоріше, не повідомлять. У нас вважається, що краще не виносити сміття з хати, приховати, зам'яти», - каже Дибайло.
Олена Розвадовська визнає, що для українських батьків механізми в Європі можуть здаватися «занадто агресивними», але вони працюють.
«Дитина не може себе захистити перед дорослим, особливо якщо це батьки, - зазначає Розвадовська. - Ба більше, вона може вважати це частиною норми. Для закону немає меншого чи більшого насильства - синець на руці, запотиличник чи крик. Побили до напівсмерті чи просто за руку смикнули. Це все насильство».
Те, що в разі найменших запитань у деяких країнах дитину одразу вилучають із сім'ї, - частина системи профілактики та запобігання насильству, коли ключове - зробити все, щоб не допустити найгіршого.
«У Європі немає закону, який полював би за батьками, щоб забрати дітей, - каже вона. - Але там вважається, що достатньо натяку, що щось не так, щоб одразу розібратися. У нас рік може в суді валятися справа, коли батьки - «відбиті в дошку» і дитину треба забирати, бо це реальна загроза життю».
Українка Юлія Россінська, яка із сином-підлітком знайшла притулок у Швеції, називає свій досвід співпраці з місцевими соцслужбами виключно позитивним.
У неї серйозні проблеми зі здоров'ям, їй важко ходити і часом непросто піклуватися про сина. На тлі стресу та переїзду їхні стосунки погіршилися.
Жінка каже, що ініціювала звернення до соцслужб сама. І детально пояснила всі проблеми, з якими зіткнулася їхня сім'я. У відповідь вона отримала підтримку і допомогу, що дало змогу поліпшити і умови життя, і стосунки з дитиною, і адаптацію молодої людини у Швеції.
«Якщо немає натяку на те, що дитина в небезпеці, немає підозри на насильство, вони запитують, чим ми можемо допомогти вашій сім'ї», - каже Юлія.
Вона вважає, що українці здебільшого не розуміють, що закони в Європі працюють саме так, як написані, а також не до кінця розуміють, як влаштована робота соцслужб.
«Тут соцслужби розраховують на те, що дорослі люди поводитимуться як дорослі люди. Які не бояться відкрито говорити про свої проблеми та потреби, - вважає українка. - Якщо батьки не усвідомлюють, що в них проблеми, і не просять допомоги, коли вона потрібна, значить вони не дорослі, і їм не можна довірити дитину».
Що робити батькам у Європі?
Усі фахівці, з якими поспілкувалася ВВС Україна, радять батькам, які вимушено опинилися в інших країнах, досконально розібратися в місцевих правилах і законах.
Можна робити це через спільноти українців, які давно живуть у цих країнах, звертатися до українського консульства або адміністрації садочка чи школи.
«Це абсолютно нормально підійти в школі до директора і пояснити, мовляв, ми не планували наш переїзд, ми хочемо адаптуватися, розкажіть, як ви взаємодієте з батьками, як мені краще побудувати комунікацію, тому що вона відрізняється», - пояснює Олена Розвадовська.
«Поступово все дізнаватися і прямо запитувати, тому що найбільше тривожить невідомість», - додає вона.
І важливо також розуміти, що в північноєвропейських і південноєвропейських країнах підходи дещо відрізняються. Тож, можливо, варто обрати, в якій країні більше підходить жити.
Якщо у соцслужб уже виникли до вас запитання, експерти радять у жодному разі не проявляти агресію. Будь-яка нестриманість для соцслужб - тривожний знак, навіть якщо це справедливе обурення і вами рухає бажання захистити дитину.
«Наші батьки не розуміють, чому їм кажуть пройти аналіз на наркотики. І можуть відреагувати агресивно, - каже Нінель Омельяненко. - Будь-яка агресивна реакція ставить під сумнів психіатричне здоров'я батьків, тоді їх направляють до психіатра, а це процедури, це перекладачі, це довго».
Якщо дитину вже вилучили або є така загроза, слід негайно звертатися до місцевого українського консульства, офісу Уповноваженого з прав людини, місцевих благодійних організацій та громад.
«Простим контактом із посольством України чи Уповноваженим з прав людини, на жаль, справа не обійдеться. У найскладніших випадках доведеться навіть судитися з цього приводу в іноземному суді», - каже Олександр Губін.
Перекладача та адвоката можна шукати через профільні благодійні організації або за підтримки представників української влади.
