«Село і люди»… Сьогодні коротко, бо п'ятниця
Почитав я тут один кримський форум. Шо я вам скажу? Новоявлені руські гражданє, не побоюсь етого слова, слєгка обескуражені. Пишуть один одному: що за фігня, так сказать? - «Крим наш», а покращення по Путіну оказалось ще хуже чим покращення по Януковичу… Руський дух, православіє, народность і всеобщий под'йом є, а бензіну, грошей і туристів нема… Сбой якийсь у програмі случився… «Нас не нає* часом?» – починають вони осторожно інтересуваться… Там (на форумі), кстаті, також мабуть сидять і наші люди, бо коли виник в цій дискусії вопрос: «Зачєм я целую нєдєлю с георгієвской ленточкой стоял на площаді?», то якийсь жидобандерівський спеціаліст з вопросов людських комунікацій відповів йому лаконічно і вєжліво «Затєм, щоб запхать собі тепер її в жопу»… Ну, я в даний момент не об етом…
Я з цього приводу хочу розказати таку історію. У селі, по сусідству коло нас, жив собі такий чоловік - Іван Іванович Домашенко… Він був великий, об'йомний і лінивий. Саме «лінивий», а не ледачий, бо в селі тоді ледачих не було, як явлєнія… Просто він любив сидіть дома (саме прізвище «Домашенко» цьому, думаю, способствало), і созірцать жизнь у всіх її формах і проявлєніях. Йому просто наравилось дивиться, як бджоли перелітають з квітки на квітку, мухи ходять ногами по потолку, а абрикоси падають додолу по причині іюля і гравітації… Не саме погане занятіє, кстаті говоря… Понятне діло, що він дуже не любив, коли його від цього занятія відривали якоюсь нічтожнею і бренною хернею «по хазяйству»…
Я думаю, він трохи був похожий на гоголівського Собакевича, але доброго й милого… Ще, як кожен нормальний мужчина «бальзаковського возраста», він любив крєпко випить. В селі тоді робили вино ручної виділки. Якшо хто не зна, то технологія була така. Давили виноград, добавляли в нього сахару, виливали сік у великі бутелі, всовували в бутиль таку довгу резинову трубку, другий кінець якої поміщався в банку з водою… Ця смєсь потихеньку собі булькала, аж поки десь за місяць, по якимсь необ'яснімим законам мірозданія, не превращалась в веліколєпний напіток… Так от, жінка Івана Івановича – Ліда Іванівна - жалувалась, що в їхньому дому цей процес ніколи не доходив до логічного завершення. Бо Іван Іванович випивав цей дивовижний нектар ще на стадії первинних хімічних реакцій прямо через трубку… Потім він сидів задумчивий і грусний посеред двору. Ібо понімав, що вина на зіму в нього нема. І треба буде йти в столову і пить там. А він цього не любив. В смислі – пить любив, а ходить – ні… До того ж, саме в цій столовій його жінка, по прикрому стєчєнії обстоятєльств, працювала поваром, шо було чревато локальними конфліктами на битовій почві і на почві сімейної боротьби з алкоголізмом…
Кроме того, Іван Іванович був переконаним консерватором. І коли якось зайшла п'яна міжсусідська дискусія про пользу битової техніки, яка облігча єжеднєвний труд совєцького чєловєка, то Іван Іванович, який, в основном всігда мовчав (бо справедливо вважав, що всі ці разговори – ненужна суєта), сказав так: «Ніхера воно оте все нікому не нужне; у мене он є пилєсос, так я ним тільки жаб з погріба витягаю, і всьо…»
Але повернемося до кримського питання. Якось Іван Іванович у липневому надвечір'ї сидів на табуретці, коло городу, в трусах і в майці, і займався медитацією… То-єсть, созірцав, як колорадські жуки їдять картоплю… І в цей час внізапно його дружина, Ліда Івановна, совершенно некстаті, прийшла з проблемою, яка потребувала грубого прериванія акту медитації і оперативного втручання хозяїна в єжеднєвность. Форс-мажор, короче… Іване, - сказала вона, - Там свиня - таке зробила! - Роздовбала рилом півстіни, і в стіні тепер стирчить старий іржавий великий гвіздок, то я боюся, шо вона об нього пораниться і заболіє, треба шось зробить… Іван Іванович трохи подумав, потягнувся і позіхнув, а потім виніс свій приговор. Суровий ну абсолютно справедливий: - Ти знаєш, - сказав він, - То вона сама для себе зробила»… А потім встав з табуретки і пішов у хату, бо вже пора було лягать спать…
Так от я й кажу: «То, вони самі для себе зробили!»