Трохи більше десяти років тому мені довелося побувати в Нюрнберзі, на зруйнованому, хоча й досі величному стадіоні, відомому як "Поле Цепелін". Тут у 1930-ті роки проводилися грандіозні нацистські паради – ми всі бачили ці демонстрації та згаданий грандіозний майданчик на кадрах з фільму Лені Ріфеншталь "Тріумф волі". У СРСР їх часто використовували в якості хроніки, котра таврує фашистський режим. Завжди нам показували і Адольфа Гітлера. Фюрер стояв на найвищій точці "Цепеліну" - величезній могутній трибуні.

Споруду, з якою пов'язані найганебніші сторінки німецької історії ХХ століття, не руйнують – її не змогла розбомбити навіть американська та британська авіація. Проте стадіон за призначенням німці теж не використовують. Він лишився мовчазним докором нацизму. Можна видертись на трибуну й постояти там. Але ніде широко не афішується, що в надрах цієї трибуни, фактично під ногами тих, хто стоїть на місці Гітлера, є такий собі музей нацизму.

Він завжди зачинений. Там немає жодної таблички. Якщо не знати, що там музей, то туди не потрапиш. Власне, навіть якщо й знати – втрапиш не завжди. Спеціально для нас хтось довго домовлявся з його хранителями, аби ті прийшли по обіді, коли вже сутеніє, й провели оглядову екскурсію. Здається, навіть заплатили за це якісь незначні гроші. Під трибуною – невелика кількість артефактів тієї епохи, кінозал, експозиції як такої нема. Головне: люди, котрі опікуються цим музеєм чи, точніше, інформаційним центром, на конкретних прикладах, у тому числі, показуючи старі пропагандистські фільми, розповідають, чому Німеччина колись докотилася до такої ганьби, як фашизм.

Отже, сучасні німці одностайно визнають нацистів злочинцями. В тому числі – політичними. І трибунал у Нюрнберзі не став для німців таким шоком, як ХХ з'їзд КПРС із його розвінчанням сталінізму – для радянських людей.

Німці спочатку самі для себе засудили нацизм. А вже потім трибунал юридично це закріпив. Утім, плакати, фільми, книги, бюсти фюрера та інші свідчення ганебної епохи знищені не докорінно. Дещо збережено в ось такому непримітному, широко не рекламованому музеєві.

Ці відвідини пригадалися у зв'язку з Ссылка, котрий підписала низка українських письменників, громадських діячів та правозахисників. У ньому підписанти вимагають від президента України не допустити створення в Дніпродзержинську Дніпропетровської області Ссылка.  Здається, що тут такого. Адже, як я вже говорив раніше, музеї, де зберігаються артефакти тоталітарних режимів, існують на батьківщинах режимів. Але одна відмінність усе ж таки є.

Справа в тому, що музеєм Брежнєва його фундатори та хранителі будуть пишатися. Якщо німцям соромно за фашистів, колишнім радянським громадянам за комуністів чомусь не соромно.

Навпаки, я переконаний: музей у Дніпродзержинську хочуть створити, аби увіковічити пам'ять про людину, котра легким порухом руки віддавала накази про вторгнення радянських військ до Чехословаччини та Афганістану. Про того, з чиїм ім'ям пов'язана ціла епоха, майже офіційно визначена сучасними істориками, як "період застою" - в усіх сферах, крім військово-промислового комплексу. Добру пам'ять дніпродзержинці пропонують зберегти про символ епохи повільного, але тотального зубожіння, відставання, гальмування, деградації, стагнації, банкрутства всюди, куди не глянь. Нарешті, саме Брежнєв, вірний ленінець, незграбно намагався повернути в радянське суспільство культ товариша Сталіна. Звісно ж, лише у якості переможця Гітлера.

Можна сказати, товаришу Брежнєву це вдалося. Адже ностальгія за совковою злиденною стабільністю, котру супроводжували дефіцити, квартирні черги та суди над інакомислячими, нині лише загострилася. Разом із нею – Ссылка: згідно останнім даним соціологів, того, хто своєю владою гноїв народ у таборах та заганяв рабською працею за пайки та трудодні, підтримує 15% українців.

Відповіддю на подібні настрої напевне є активізація "війни з пам'ятниками". Ссылка та бюсти Сталіну руйнують громадяни з явним порушенням закону - бо закон не на їхньому боці. Й чомусь далі захищає символи епохи, нічим, крім тотальної ганьби й відчуттям власної безпорадності не знаменитої.

З огляду на це відзначається, що чи не найбільшим "радянським заповідником" нині лишається українське місто Ссылка. Очевидно, саме звідти оті 15% вірних ленінців, готових іти в бій за батьківщину, за Сталіна. Проте повторюся: якщо хтось має за тими часами ностальгію, такі громадяни мусять мати місце для релаксації та психологічного розвантаження. Ось тут і стане в пригоді ініціатива створити музей того ж Брежнєва – але як приватний заклад на самоокупності. Щось на зразок приватного музею Леніна, який відкрився недавно в Росії та вже став мало не культовим місцем. Отам Ленін завжди живий. Правда, це лише атракціон.

Хоч між фашистським та радянським режимами різниці практично немає, в "музеях совка" вам про це навряд чи розкажуть. У Німеччині подібні ініціативи існують, аби зробити повернення нацизму неможливим. У нас же з ними виходять здебільшого аби спробувати повернути радянську добу спочатку під окремо взятим дахом. Тому-то вони в пропонованому форматі виглядають небезпечними й не надто бажаними для загального розвитку без того дезорієнтованої країни. Котра хоч із гріхом навпіл, непевно, але все ж таки взяла офіційний курс на європейську інтеграцію. А Європа тоталітарні режими, фашистські та комуністичні, засуджує…