belolapik VIP пользователь
30 April 2014
У мене майже вкрали 9 травня
Мене
з дитинства чіпляли питання героїзму та Великої вітчизняної війни. Я
запоєм читала книжки про дітей – героїв, досі знаю всі їхні звитяги,
особливо представлені в книжковому, най і пропагандистському, сегменті.
Я
перевіряла, чи витримаю катування, заганяючи собі голки під нігті.
Зрозуміла, що навряд це витримаю, і вигадувала методи самогубства в
умовах казематів, бо страшніше всього іншого для мене було – здати,
зрадити своїх товаришів.
Я не знаю двох моїх дідів, вони загинули.
Своїх татусів не знають мої батьки, по одному залишилося одне фото, по
іншому – тільки ім’я та прізвище. Я ненавиділа німців до такої ступені,
що відмовилася вчити німецьку мову.
Я переслідувала в Хатині групу
студентів з НДР, наспівуючи «Это раздается в Бухенвальде колокольный
звон», і за допомогою цієї пісні та настанов англійською мовою – загнала
фактично дорослих людей до автобуса, через що мала неприємну розмову з
супроводжуючим цю групу ГБ-шніком. В Бресті примудрилася продати
піонерські галстуки іноземцям, серед яких були, звичайно, німці,
пояснюючи що ці галстуки в крові вбитих ними 22 червня радянських дітей.
До
примирення з німецькою нацією я йшла свідомо і довго, зрештою, одним з
результатів прощення-порозуміння-усвідомлення став мій роман «Відлуння:
від загиблого діда до померлого».
Моя родина і я сама допомагали
знаходити загиблих та тих, хто зник в ті страшні часи. Один з моїх
чоловіків досі успішно цим займається і допоміг багатьом родинам. Я
завжди приходила до парку Слави 9 травня, приносила квіти. Щороку
вигадувала якісь теплі події, організовувала фінансову допомогу,
подарунки, просто дарувала квіти ветеранам.
Цього року я із жахом
розумію, що те, що відбувається зараз, термосить весь мій організм,
всередині все перевертається, і я не хочу, усвідомлюючи, що це потрібно,
навіть думати про 9 травня.
Бо це свято окупували люди, з котрими
особисто я не хотіла б опинитися в одному окопі, а зараз живу в одній
країні і мушу віддавати День Перемоги, котрий моєї родини стосується
безпосередньо, котрий вистраждали мої близькі, скільки трагедій нанизані
на нашу –родинну стрічку, - що аж ніяк не буде такою, яку носять
прихильники колорадського жучка.
Лариса Денисенко
Боролись ми. Боролись наші предки.
Вже наших втрат неміряне число.
А знов свободу починай з абетки.
А знову скрізь те саме, що й було. ©
нічого не видно
