Роздуми про щастя.

Як це просто і прекрасно й водночас складно й неоднозначно вивести юну особистість за межі жорстко унормованого, регламентованого та контрольованого дорослими функціонування, у сферу співбуття Дитини і Світу. Світу реального, складного, неоднозначного. Того, в якому їй належить жити й почуватися щасливою. Проте у кожного дорослого власні уявлення про щастя для дитини. Бодай самі неспроможні батьки й слабкі педагоги навмисно нічого не роблять для того, щоб зробити життя дитини нещасливим. Либонь, справа у тому, що дорослі намагаються «підігнати» дитину під власні «еталони щастя». І підчас помилкові переконання дорослих про те, що для дитини, для її розвитку, її здоров’я, її щастя треба робити приносять дитині люблячих батьків чи то дбайливих педагогів, невимірну за масштабами шкоду. Згадується доречна у цьому сенсі приказка: «Благими помислами вистелена дорога у пекло». Як це не парадоксально, а втім ті повсякденності, з яких і складається дійсність малюків та дорослих, що ними опікуються, роблять їхнє спільне життя або розвиваючим та щасливим, або фатально нелегким.

Із власних спостережень у реальному житті, та з Інтернетних одкровень молодих батьків, стає ясним, що, на противагу їхнім батькам, для яких авторитарний стиль взаємодії з малятами був незаперечним, більшість сучасних матерів та татусів маленьких дітей впадають в іншу крайність − потурання дитині у всіх її неусвідомлених бажаннях та примхах. Безмежна свобода не зробила щасливою жодну дитину. Натомість, будь-який малюк потребує того, щоб дорослі, які опікуються ним, окреслили для нього грані дозволеного, тобто ті межі, в яких він відчуває себе захищено й затишно.

З народження дитина навчається бути людиною суспільною, оволодіває наукою і мистецтвом жити серед інших. Приєднуючись до цієї думки, підкреслю: не годиться досвідченим дорослим перекладами на незміцнілі дитячі плечі відповідальність за прийняття рішень у всіх тих повсякденних життєвих справах, якими так насичене спільне Життя дитини і дорослого. Проте, ні у якому разі не закликаю сучасних батьків дотримуватися авторитарного стилю виховання. Як і у будь-якій Божій справі, а виховання дітей − саме такою справою й є, як де інде, не слід забувати поради великого Вчителя: «Йдіть шляхом серединним».

Життя переконує, що найбільш оптимальним стилем взаємодії дорослого з дитиною до трьох років є – «вимоглива доброзичливість». Основними елементами якого є: стало-позитивне відношення до дитини, яке виявляється в перевазі похвали й підтримки над вказівками і зауваженнями; забезпечення стабільного позитивного особистісного спілкування; використання особистісно-орієнтованих звертань до дитини; орієнтація дорослого на сигнали, що йдуть від дитини, як на показники співучасті самої дитини у взаємодії; демонстрація дитині свого зацікавленого ставлення до неї, до її справ; надання дитині альтернативи для вибору дій і можливості закінчити значні для неї справи; ставлення до дитячих помилок, як до корисної інформації про рівень розвитку саме цієї дитини.

З одного боку дитина має бути упевненою в тому, що її розуміють і приймають завжди і такою, як вона є; з іншого боку існують неухильні правила, які повинна опанувати дитина, щоб жити у суспільстві. Це система способів та прийомів впливу на дітей, які не пригнічують гідність дитини і при цьому не викохують з неї «маленького монстра». У цьому разі особистість зростає вільною, але з почуттям відповідальності.

Як у цьому сенсі упорядити повсякденність маленької дитини: сон, приймання їжі та випорожнення організму після її відпрацювання.

 

Дещо про сон та дитяче ліжечко.

Згадую свій подив, коли мандруючи сторінками Інтернету, наштовхнулася на тему, яку відкрив чоловік, який за його виразом «морально готувався» до виконання ролі майбутнього татуся: «Чи потрібне дитяче ліжечко?». Відповіді молодих батьків, з яких 50% були «не треба», «дитина спить з нами», «ми там тільки іграшки зберігаємо» тощо, вразили ще більше, й надихнули на власний відпис у цій темі. Наведу його на сторінках цього видання.

 

Це правильно, що моральна підготовка відбувається до народження крихітки. Ніхто у питаннях придбання дитячого ліжечка та використання його за призначенням, окрім вас з дружиною, не визначиться. У мене особисто, коли чекала народження маля, навіть запитання такого не виникало. Була переконана у тому, що цей предмет меблів − дитяче ліжечко-манеж необхідне, бо:

·                    це перша самостійна територія маляти, на яку він має одноосібне право;

·                    з ТБ (техніки безпеки) дитяче ліжко задовольняє всі потреби малюка і батьків: має бильця, що гарантує безпеку дитини, під час сну ніхто випадково не зачепить, не придавить;

·                    за МП (медичним показникам): матрац необхідної жорсткості, обов’язково замість подушки складена вчетверо байкова пелюшка, дотримання гігієни − церата, з місяць пропрасовані пелюшки і простирадла;

·                    матусин спокій − немаловажна річ: залишивши сплячого малюка у ліжку-манежі, має можливість вільного пересування всією квартирою, без побоювання, за його життя та здоров’я;

·                    дисципліна всіх люблячих родичів − програлися з малям, а на сон поклали дитинку у ліжечко;

·                    стимул у самостійному розвитку малюка.

Стосовно власного батьківського досвіду: ліжечко придбали родичі, коли ще була з новонародженим сином у пологовому будинку. У нас було звичайне дерев’яне класичне ліжечко на коліщатках: стояло поряд з нашим подружнім ліжком. Для заколисування не використовувалася, після року інколи послуговувалося качалкою задля розважання малюка, проте сусідам знизу це дуже не подобалося.

Служило десь до трьох з хвостиком синових літ. З перших днів протягували гірлянди брязкалець, навіть коли не спав міг розважити себе, у той же час відбувався розвиток його сенсорики, моторики. Зараз існують мобілі, які підвішені над дитячим ліжком сприяють розвитку немовляти.

Син сам навчився до 4,5 місяців сідати, підтягувався, тримаючись за перильця, у 6 місяців так само сам вставав у ліжечку і ходив по ньому, тримаючись за бильця, коли навчився перелазити через поручні, опустили їх на нижню межу, а потім знов підняли, витягнувши два прути в ногах. Накриваючи ліжко ковдрою, робили халабудку − малюк залізав у неї як у нірку і самостійно там грався – такі усамітнення корисні задля формування дитячої автономності.

Паралельно у нас були всі види колясок, круглий манеж (з 4,5 до 11 місяців − на кухні), високий столик для годування. Всьому знайшлося застосування, коли надійшов час. Манеж він правда особливо не любив, але міг якийсь час грати розвиваючими іграшками самостійно: втулки, брязкальця, пірамідки, кубики доки я займалася приготуванням їжі.

Природно, йому подобалося інколи повалятися з татом та мамою на нашому ліжку, подивитися телевізор, подуріти з нами. Спільні читання влаштовували вже на його великому ліжку. Доречи, читати самостійно навчився у 4,5 роки. Але для сну у нього завжди була своя автономна територія.

 

І на закінчення: внутрішні моральні коливання батьків з приводу потрібності або непотрібності ліжечка (як втім чого б то не було дитячого), навіть у разі його придбання, принесуть процесу виховання і розвитку дитини більше шкоди, чим відсутність цього предмету дитячих меблів і переконаність батьків у правильності прийнятого рішення − не мати його. Отже приходьте до обопільного рішення і вдалої вам його реалізації.

Торкнувшись проблеми сну дитини не можна обминути питань його тривалості й самої процедури вкладання дитини спати. Щасливі ті батьки кого обминула ця проблема. Проте, для більшості дітей вкладання спати одна з найнебажаніших справ. Виховуючи власну дитину і добряче настраждавшись з цього приводу інтуїтивно винайшла спосіб безболісного вирішення цієї проблеми. Це читання дитині казки перед сном, або прослуховування нею аудіо книг. Працюючи у дошкільному закладі успішно пропагувала цей спосіб, додаючи при цьому можливість дитині прийняти зручну позу для засипання й розслабитися перед денним засинанням. Із внутрішнім дрижанням відношуся до славнозвісного дитсадівського: «Всі лягли на правий бочок, ручки поклали під щоку», від якого застерігаю педагогів, як від шкідливого впливу на дітей. Адже психологи виводять пряму аналогію взаємозв’язку характеру людини і пози, яку вона приймає для засинання.

Тож, шановні колеги, не забувайте, що у всіх дітей різні характери, і краще вкладаючи дітей спати, звертайтеся до малюків з такою промовою: «Лягайте зручно, закривайте оченята, розслабляйтеся та слухайте казочку». А атмосфера затишку, лагідний голос дорослого та впевненість дитини у тому, що все у її житті гаразд, зроблять свою справу − і вона природно із задоволенням відійде до сну. І на доданок. Не примушуйте того дитя, яке проснулося раніше, ніж стрілки годинника покажуть відповідний час підйому − 15.00. за розкладом, маятися від безділля лежачі у ліжку, адже це такий чудовий час для індивідуальних занять та гри з малюками, організмам яких потрібно менше часу для денного відпочинку.

Їжа – задоволення чи покарання?

Багато хто з батьків та педагогів вважають, що режим харчування для дитини − основна заповідь її виховання, це найголовніше для її здоров’я. У дошкільних навчальних закладах вимагають суворо його додержуватися і ні в якому разі не відхилятись від нього. Настав час сніданку, обіду, вечері, будь-ласка сідай за стіл та їж, ніхто бажання чи небажання не питає.

Так, режим − це добре. Так, ми за режим!

Але... І режим від режиму різниться, і людина від людини у своїй здатності до режиму. «Ритміки» і «дизритміки» часто виявляють себе ще з раннього дитинства. З одним ніяких проблем, по годинах само по собі − сам, як годинник. З іншим протягом доби навскоси. Ну просто малюк такий і така його природа. Важко, звичайно. Пристосовуватися потрібно? Так, потрібно. Але...

Якщо процес споживання їжі не приносить новонародженому задоволення, він виросте тривожним; його спілкування з людьми будуватиметься на недовір’ї, відкиданні соціальних контактів. Від задоволення чи не задоволення віл харчування залежатиме, чи виросте людина залежною; несамостійною, нетовариською, або вона буде «душа будь-якої компанії».

...Тепер щодо меню.   Розповсюджена думка дорослих про те, що дитина повинна їсти все приготоване, а не капризувати: «Цього я не хочу, дайте те, що я хочу, або я зовсім не їстиму». І дорослі побоювання, якщо пустити дитину у виборі блюд на самоплив, то вона захворіє на шлунок та стане розбещеною у питаннях харчування.

У цьому сенсі хочеться звернутися до дорослих із зустрічними питаннями: «Чи будете ви самі їсти, не запитуючи себе про своє бажання чи небажання, без апетиту, давлячись од відрази, тільки заради дотримання розпорядку? Чи завжди ви будете переборювати апетит, який розігрався, тільки тому, що до обіду залишилось, припустимо, ще декілька хвилин?»

Примушувати їсти − протиприродно. Жодна жива істота в Природі не їсть з примусу й не змушує їсти дитинчат. Що таке апетит − відчуття голоду? Не лише сигнал про потребу організму в їді. Ще й сигнал про готовність прийняти їжу, переробити, засвоїти. А що таке їда без апетиту? Насильство над організмом: наповнення його їжею, яку він не готовий засвоїти.

Присвятивши 30 років життя дошкільній освіті міста Миколаєва, де тільки була нагода, заявляла з усією відповідальністю, що примус під час годування, фізичний чи навіть моральний, завдає дітям шкоди. За останні роки більшість педагогів засвоїли цю аксіому. Хоча у практиці дошкільних закладів важко уявити картину, що усі діти групи обідають, а дитина, яка відмовляється їсти, зайнята іншим. Аргументи вихователів: то хто ж її і чим годуватиме у позаплановий час? Ось надійшов обідній час − сідай та їж.

 

Інша річ − домашні умови. Батьки питають: «Чи можна дозволяти дитині у будь-який час, коли їй заманеться, хапати ковбаску, яблучко, бутерброд, цукерку, печиво?»

Відповідь перша. Ні, краще не дозволяти. Непорядок: перебиває апетит, порушує режим, дійде й до розбещення. Зрештою, невигідно.

Відповідь друга. Так, інколи, зрідка можна. І навіть треба. Питання лише − коли саме. Раптом у найбільш невідповідний час щонайсильніше бажання їсти, вовчий голод. Чому раптом, звідки? Десятки можливих причин: велика витрата енергії. У когось ознака нестійкості обміну, тимчасової нестачі деяких речовин. У інших − свідчення невротичності чи депресивності, спосіб урятуватись під внутрішнього дискомфорту.

А що ж тоді є нормою? Урахування того, що дитина завжди була й лишається живою істотою. Не дитина для режиму, а режим для дитини.

 

Запам’ятаймо: дитина, яку систематично примушують їсти, неминуче виробляє негативне ставлення − негативізм − і не тільки до їжі. Дитинство − час неусвідомлених узагальнень. Негативне ставлення до їди легко переходить у негативне ставлення до людей, до всього і всіх. Уявімо собі хоч на хвилинку, що весь світ став таким, що примушує, заставляє, нав’язує… Щоденна необхідність чинити опір... Здаватись, прикидатись, що здаєшся...

 

Соска – необхідна чи зайва?

Давайте згадаємо, що людина, як і всі ссавці народжується з вродженим рефлексом смоктання, завдяки якому виживає у цьому світі. Відмічено такий факт: якщо матуся годує дитину груддю, цей рефлекс задовольняється природним шляхом й новонароджена дитинка поївши та погравшись легко засинає, не потребуючи додаткових засобів задля угамування рефлексивних тяжінь.

У моїй материнській практиці так і сталося. У рік, за рекомендаціями лікарів, відлучила сина від грудей, що, треба ж було такому статися, співпало з необхідністю прооперувати йому грижу. І відразу після операції він забажав соску і смоктав її десь із рік. Розставався з нею тяжко і болісно. Зараз, маючи великий життєвий та педагогічний досвід, розумію, як я тоді схибила. Адже, всі психологи наголошують на тому, що дитина особливо прагне смоктати під час конфліктів, невдач та тривог. Коли їй здається, ніби її не досить люблять...

Була дуже вражена, коли подруга педагог-дошкільник, переїхавши жити до Данії, розповідала про відношення тамошніх людей до цього питання. Датські діти смокчуть соски до 4-5 років. Всі. Поголовно! У поселенні, де вона оселилася є навіть «соскове дерево», і кожна дитина віком від чотирьох до п’яти років урочисто вішає на дерево соску і цим актом відмовляється від цього атрибуту. Постає слушне питання, чи може є якась частка від цього у тому, що однією з національних рис характеру північних датчан є врівноваженість та упевненість у власних силах. Молодим батькам так важко визначитися: «Чи потрібна соска взагалі? І, якщо так, то коли стає зайвою?» У персоналу дошкільних навчальних закладів з цього приводу однозначна думка − у групі сосці немає місця, яка походить, у першу чергу, з гігієнічних міркувань.

 

Соска-пустунка допомагає при затримці газів у дитинки та попереджує привичку смоктати пальця. Вік, коли настає необхідність відучити дитинку від соски припадає десь на 2 роки й треба робити це твердо, проте з розумінням почуттів дитини. Дорослим слід допомогти дитині «перерости» цю звичку і ні в якому разі не дражнити й не злити малого, коли цей час прийде.

 

Тож, висновок такий: соска корисна у ті часи, коли дитина зростає у родинному колі. Проте, якщо виникає необхідність віддавати дитинку до групи раннього віку дошкільного навчального закладу, на третьому році її життя, необхідно допомогти їй розстатися з соскою вимогливо та доброзичливо, один раз і назавжди.

 

Горщик або памперси! Ось у чому питання!

У наш час з телеекранів різні фірми-виробники рекламують свою продукцію − одноразові підгузники. На сторінках Інтернету молоді батьки сперечаються з питання яка фірма найкраща: найм’якіші «Libero» чи ультратонкі «Huggies». Когось приваблюють «Molfix» своєю ціною, когось «Нарру», тому що розмір підбирається дуже легко, всередині спеціальні пакетики, щоб використані підгузнички утилізувати. Хтось на «Pampers» (Sleep & Play) обпікся − у дитини вмить виникло таке подразнення шкіри − до пухирів. А може на підробку наразилися, бо вони не такі щільні, що на літо актуально.

Проте, у питаннях «горшкової теми» молоді батьки виявляють абсолютну безпорадність. Наведу один з постів молодої матусі: «А на горщик коли садити і самі не знаємо. Медсестра говорить садити зараз починати (нам вже 8 місяців) але масік на горщику сидіти не хоче. Якщо з ним сидіти поруч − він тримаючись за маму або тата встає і намагається кудись піти, якщо ніхто з ним поруч не сидить − він встає з горщика і повзе гуляти по квартирі».

 

Із жалем констатую той факт, що, коли 28 років тому ростила власну дитину, фабричні фірмові підгузники були утопією. Обходилися марлевими, і навіть сама шила йому трусики-непромокайки, які одягала на прогулянку. Доречи, привчати сина контрольовано справляти велику та малу потребу почала з двохмісячного віку, клала його собі навколішки спинкою й стимулювала природні процеси характерними звуками.

«Брудних» пелюшок практично не доводилося прати, на горщик сів у 4,5 місяця, коли самостійно навчився сидіти, а «мокрі» штанці закінчилися у 1,6 роки, коли навчився мочитися стоячи «як чоловік» і дуже цим пишався. Зараз, зустрічаються сумнозвісні випадки, коли батьки ведуть свого 3-річного малюка у дошкільний навчальний заклад у памперсі й шокують вихователів звісткою, що по-іншому дитина ніяк не випорожнюється, ніж у такий спосіб.

У фірмових підгузниках, самих по собі, немає нічого поганого − це один з найвдаліших винаходів для діток за останні часи. Вони спеціально розроблені для дітей і не шкодять малюкам, що б там не говорили люди старшого покоління, які не мали цієї «розкоші» у свій час.

У Японії провели дослідження і з’ясували, що дитя може безболісно відмовитися від підгузників і перейти до горщика, якщо говорить "ні" і добре підіймається по сходинках, тобто за умови зрілості ЦНС і органів малого тазу.

Фахівці спостерігали дві групи сімей з маленькими дітьми, причому в одній з них використовували звичайні марлеві підгузники, а в іншій − одноразові. Цікаво, що і ті та інші дітки навчилися користуватися горщиком саме за вищезазначених умов. Слід зазначити, що впродовж другого і третього року відпрацьовується процес контрольованого виведення їжі і напоїв з організму. Малюк досить швидко починає розуміти, що від того, сходить він на горщик чи ні, багато в чому залежить, чи дістане він схвалення, любов, чи стане «маминим великим хлопчиком» або ж «негідником».

Якщо трапляється, що він хоче помститися, проявити норовливість або упертість, це закінчується дуже погано для всіх. Проте рішення ухвалює він один, і, як підтвердить будь-яка мати, він знає це з самого початку гри. Це єдина процедура, яку контролює він. Для прикладу наведу повідомлення від матусі з інтернету: «Нам вже 1,3, а на горщик ні в яку, зате залізти і напісяти на кухонному столі − це вищий пілотаж! І ні так, що б один раз, а в системі!» Багато батьків, висаджуючи малюка на горщик, використовують метод тривалого переконання, пробуючи просити, благати, примушувати, погрожувати, навіть вимагати — все марно. Потім, як тільки дитину знімають з горщика, вона випорожнюється.

Дитина у цей період вчиться виражати своє несхвалення або неприязнь; вона вже засвоїла перший урок того, як бути впертою, як робити по-своєму. Чим вимогливіше батьки привчають дитину до туалету, тим більший опір вона може чинити; чим більше батьки заохочують її, виражаючи маляті свою пошану, схвалення, заохочення, тим менш упертою стає дитина. У цей період дитина вчиться заслуговувати любов, похвалу і схвалення, вчиться віддавати власну любов. Від нас, дорослих, залежить, буде наш малюк терплячим та люблячим, чи стане упертим і злим. Саме цей вік формує людей, які одержують задоволення від того, що все навколо себе руйнують, заподіюють біль іншим, є скупими, жадібними.

 

У цей віковий період існує мудре правило: поводьтеся відносно всієї процедури привчання до туалету настільки природно, наскільки можете. Перш за все намагатися змусити маленького випорожнюватися на вимогу батьків − повна безглуздість, що створює підґрунтя для неприємностей. Висаджуючи дитину на горщик і наполягаючи, щоб вона сиділа на ньому, поки не випорожнюватиметься, неминуче означає спровокувати у неї зародження небажаних риси характеру.

Допомога батьків повинна виявлятися в тому, щоб хвалити дитину, коли їй вдається це зробити у потрібному для нас місці. Сварити дитину, а також соромити її за брудні штанці у жодному випадку не рекомендується. «Сухість» малюка, якою може похвалитися мати, − це всякий раз результат її уміння відводити дитину до туалету з правильними інтервалами. Дитина тільки так навчиться контролювати свій сечовий міхур ти кишечник.

 

І підсумуємо. Памперси потрібні після одного року тільки для «виходу у світ». Вдень у домі бажано обходитися без них. Якщо на дитятка одягати памперс тільки, скажімо, вночі, це ніяк не відбивається на здоров’ї маляти. Гірше буде, якщо дитя в мокрих пелюшках пролежить якийсь час, тим більше взимку, коли температура в квартирі не висока. А горщик слід зробити бажаним «троном» для маляти. І дуже важливо: у жодному випадку не допускати дозвільного сидіння малюка на горщику − фізіологічні наслідки жахливі, аж до випадіння прямої кишки.

Зрозуміло, що у межах однієї публікації розглянути всі питання повсякденного виховання маленької дитини, навіть з урахуванням їхньої «дріб’язковості» не реальне завдання. Сьогодні більш докладніше ми зупинилися на природних фізіологічних процесах та їх ролі у вихованні та психічному розвитку маляти, у їх можливості зробити життя дитини щасливим.

За кадром залишилося ще безліч важливих «дрібних» питань, що дає нам підстави для подальших зустрічей з вами, шановні батьки та колеги.

Тэги: соска горшок памперсы